Упродовж десятиліття сучасна медицина і психологія вивчали стрес здебільшого в умовах стабільних суспільств. Дослідження депресії, тривожних розладів, посттравматичного стресового розладу та професійного вигорання формувалися переважно на прикладах індивідуальних травм або короткострокових криз – аварій, стихійних лих, локальних військових конфліктів чи особистих втрат. Ці знання стали фундаментом сучасної психіатрії та психосоматичної медицини.
Однак, повномасштабна війна в Україні, створила ситуацію, яка практично не має аналогів у сучасній науці. Йдеться не лише про масштаб травми або тривалість стресу, йдеться про явище, яке дедалі частіше привертає увагу міжнародних дослідників: суспільство, що живе в умовах постійної небезпеки, але при цьому продовжує функціонувати. Українці працюють, лікують пацієнтів, відкривають бізнеси, навчають дітей, створюють культурні проекти, будують нові технологічні компанії та, водночас, підтримують армію і допомагають одне одному. В умовах, коли щоденна реальність включає повітряні тривоги, втрати, невизначеність і втому від війни, суспільство не просто виживає – воно зберігає здатність діяти.
Це явище ставить перед наукою фундаментальне питання: як можливо зберігати соціальну та психологічну функціональність у ситуації тривалого колективного стресу?
Сучасні дослідження дедалі частіше використовують поняття collective resilience – колективної стійкості. Воно описує здатність суспільства адаптуватися до кризових умов завдяки спільним цінностям, горизонтальним соціальним зв’язкам, взаємній підтримці та довірі між людьми. Проте український досвід демонструє складнішу картину, ніж просто психологічна адаптація. Ми бачимо явище, яке можна описати як функціональну стійкість у стані хронічного суспільного стресу. Іншими словами, йдеться не лише про здатність пережити травму, йдеться про здатність продовжувати діяти. Іноді навіть ефективніше, ніж у мирні часи.
Для медичної науки це серйозний виклик. Психосоматична медицина добре знає, що тривалий стрес має чіткі фізіологічні наслідки. Хронічне підвищення рівня кортизолу пов’язане з серцево-судинними захворюваннями, імунними порушеннями, когнітивними змінами та депресією. Саме тому в стабільних країнах світу дедалі більше уваги приділяють профілактиці стресу та програмам психологічного благополуччя.
Але реальність України показує, що люди можуть перебувати в умовах надзвичайно високого рівня стресу і при цьому зберігати здатність до соціальної активності. Це не означає, що українці не переживають травму або, що війна не залишає слідів. Навпаки, наслідки цієї травми ще довго потребуватимуть системної роботи медиків і психологів. Але водночас очевидно, що існують механізми адаптації, які сучасна наука ще не описала повністю.
Одним із ключових факторів є колективна ідентичність. У кризових умовах люди починають сильніше відчувати свою приналежність до спільноти. В Україні це проявляється у феномені горизонтальної солідарності – від масштабного волонтерського руху до локальних ініціатив взаємодопомоги. Соціологічні дослідження показують, що рівень довіри між людьми та готовність підтримувати одне одного в Україні суттєво зросли після початку повномасштабної війни.
Другий важливий фактор – сенс і цінності. Ще австрійський психіатр Віктор Франкл, який пережив нацистські концтабори, писав, що здатність знаходити сенс у стражданні змінює саму природу психологічної реакції людини на травму. Для багатьох українців боротьба за свободу, захист близьких і майбутньоїго країни стала саме таким джерелом сенсу.
Третім фактором є соціальні мережі підтримки. Українське суспільство продемонструвало надзвичайну здатність до самоорганізації. Волонтерські ініціативи, громадські фонди, професійні спільноти та локальні групи підтримки створюють своєрідну соціальну інфраструктуру взаємодопомоги. У психології це називають «буфером соціальної підтримки» – фактором, який суттєво зменшує руйнівний вплив стресу.
Саме тому український досвід дедалі частіше розглядається як потенційна основа для нового міждисциплінарного напряму досліджень. Умовно його можна назвати Ukrainian Resilience Studies – дослідження української моделі суспільної стійкості.
Цей напрям мігби об’єднати різні дисципліни: психологію, соціологію, нейронауку, медицину та дослідження систем охорони здоров’я. Його метою було б зрозуміти, як саме формуються механізми адаптації до тривалих криз і як ці механізми можна підтримувати або відтворювати в інших суспільствах.
Особливо важливою сферою для таких досліджень є медична система. Медичні працівники сьогодні перебувають у центрі системного стресу. Вони працюють із пораненими та травмованими пацієнтами, переживають професійне вигорання, втому та емоційне виснаження. Водночас саме від їхньої стійкості залежить здатність системи охорони здоров’я працювати в умовах війни.
Саме тому в Україні починають формуватися ініціативи, спрямовані на системне дослідження психологічного благополуччя медичних працівників. Однією з таких ініціатив є робота HMI, яка займається дослідженням професійного вигорання та психологічної стійкості в медичному середовищі. Одним із ключових інструментів може стати впровадження системи, яка дозволяє оцінювати рівень стресу, виявляти ризики вигорання та створювати і реалізовувати програми підтримки.
Такі інструменти важливі не лише для України. Світ поступово входить у період підвищеної нестабільності. Геополітичні конфлікти, економічні кризи, кліматичні катастрофи та пандемії формують нову реальність, у якій суспільства дедалі частіше стикаються з тривалими кризами. Саме тому питання суспільної резилієнтності стає одним із ключових для майбутнього медицини, соціальних наук та державної політики.
Україна сьогодні перебуває на передовій цього досвіду. І хоча цей досвід народився з трагедії війни, він може допомогти світовій науці зрозуміти щось дуже важливе: як люди і суспільства можуть зберегти людяність, ефективність і здатність до дії навіть у найскладніших обставинах.
Можливо, через кілька років ми будемо говорити про нову міждисциплінарну галузь – науку про стійкість суспільства. І цілком ймовірно, що саме Україна стане місцем, де ця наука почне формуватися. Бо іноді найважливіші відкриття з’являються там, де людство проходить свої найважчі випробування.